21 травня 2017 р.

Забутий шлях на Ненаситець



Дніпровське водосховище поряд із селом Микільське-на-Дніпрі Солонянського району Дніпропетровської області не вирізняється абсолютно нічим особливим. На 1300 метрів ушир тут розлилася спокійна водна гладь. І лише меморіальна плита з написом про загибель князя Святослава Ігоровича у 972 році натякає на те, що колись тут шуміли пороги. Метрів за 50 на північ від скелі з плитою починався Ненаситець, він же – Дід-поріг, Розбійник, Ревучий – найбільший з дев'яти порогів. Поза сумнівом – сьогодні він мав би високий статус, як визначна пам'ятка природи та історії, Про те, що дев'яносто років тому так воно й було, книги з історії туризму в Україні поки що мовчать…
Акцент на естетичному сприйнятті Дніпровських порогів з'являється в описах подорожей вчених та митців наприкінці XVIII ст. Однак, витоки туризму в сучасному розумінні цього явища сягають епохи романтизму, тобто першої половини ХІХ ст. Відкидаючи сіру повсякденність, романтики тяжіли до всього незвичного. Їх приваблювала народна творчість і минулі історичні епохи, хвилювали мальовничі картини природи.
Вражали розміри порогу: з лівого боку Дніпра його довжина сягала понад кілометр, з правого – до 870 метрів. Складався він з 12 лав – розташованих одне за одним скельних пасом. На відміну від решти порогів Ненаситець не замерзав найлютішої зими.
Та наймальовничішу картину являв поріг улітку. Д. I. Яворницький писав: «Ріка, що так вільно і плавно несла свої води руслом вище Ненаситецького порога, дійшовши потім до нього й зустрівши тут нездоланні перепони у вигляді лав, скель, пасом і мисів, з незбагненою силою вдаряється врізнобіч, кидається з одного каменя на другий, внаслідок чого страшенно клекотить, здіймає догори велетенські вали сріблястої бучі, розбивається цілими мільйонами мільйонів водяних бризок, розлітається навсібіч цілими хмарами водяного пилу, викручує поміж скелями бездонні круговерті, породжуючи усім цим такий страшний шум і стогін, котрий чується вже на далекій відстані від порога, поглинаючи собою кожен інший звук – і пташиний крик, і людський голос. Видовище і страшне, і разом з тим воістину могутнє, що не піддається жодному описові і ніякому пензлеві; для відтворення його, кажучи словами арабської приказки, язикові бракує слів, а уяві – барв».
Все змінилося у 1870-і роки, коли Катеринослав (Дніпро) та Олександрівськ (Запоріжжя) поєдналися залізницею з центром держави та Кримом. Села по порожистому Дніпру з кожним роком все більше приваблюють до себе мандрівників. На початку ХХ ст. подорожі на пороги, особливо – Ненаситець, стали звичним явищем.
Значно збільшилася увага до порогів у 1927 році, коли почалося будівництво Дніпрогесу. У 1932 р. Ненаситець пішов під воду. Дніпрогес і його водосховище заступили пороги в якості екскурсійних об'єктів на нових туристичних маршрутах. Контраст старого та нового, протилежність ландшафтів порожистого Дніпра й широкого, спокійного простору штучної водойми, створеної на місці порогів, попервах надзвичайно вражали. Але тільки сучасників! Для нових же поколінь – тих, які вже не бачили первісного Дніпра – ефект цей зійшов нанівець. Знищення порогів і подальше перетворення Дніпра на низку штучних озер стало сприйматися суспільством, як акт наруги тоталітарної системи над природою України та її історичною пам'яттю.
За матеріалами dniprograd.org